ТРАДИЦІЙНІ ТА ІННОВАЦІЙНІ МЕТОДИ У ВИКЛАДАННІ ІСТОРІЇ: КОНФЛІКТ ЧИ СИМБІОЗ?

Анотація

У статті комплексно досліджується проблема ефективного поєднання традиційних і інноваційних методів у викладанні історії в закладах освіти України в умовах інтенсифікації соціальних, політичних, культурних і технологічних трансформацій сучасного суспільства. Автори аргументовано показують, що класичні дидактичні підходи – лекція, демонстрація, систематичне конспектування та аналітичне опрацювання матеріалу – залишаються фундаментом логічної послідовності, системності та глибини знань, проте самі по собі вже не забезпечують необхідного рівня мотивації та залученості студентів. Інноваційні технології, серед яких змішане й дистанційне навчання, цифрові освітні платформи (Google Classroom, Zoom, Prometheus, EdEra) і різноманітні інтерактивні інструменти, спрямовані на активізацію пізнавальної діяльності, розвиток критичного мислення, медіаграмотності, дослідницьких компетентностей і творчого потенціалу здобувачів освіти.

Окремо розглянуто практичні форми інтеграції: кейс-метод, рольові ігри, історичний дискурс-аналіз, проблемні лекції, семінари-дискусії, проєктні та ігрові формати уроків, що сприяють формуванню емоційно насиченого освітнього середовища. Показано, як гармонійне поєднання традиційних і новаторських підходів перетворює викладача на модератора, фасилітатора й наставника, а студентів – на активних учасників процесу навчання. Нормативно-правовий контекст (законодавство про освіту, положення щодо дистанційної форми навчання) обґрунтовує легітимність і доцільність впровадження змішаних форматів та цифрових інструментів.

Автори доходять висновку, що традиційні та інноваційні методи не перебувають у стані протистояння, а утворюють продуктивний симбіоз, який забезпечує якісну підготовку майбутніх учителів історії, сприяє реалізації компетентнісного підходу, розвитку гнучких навичок (soft skills) і подальшій інтеграції української освіти у європейський та світовий простір.