КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК ПРОСТІР ВНУТРІШНЬОЇ АВТОНОМІЇ: ОСВІТА ГІДНОСТІ В УМОВАХ КОГНІТИВНОЇ ТУРБУЛЕНТНОСТІ

Анотація

У статті здійснено міждисциплінарний аналіз критичного мислення та освіти гідності як ключового чинника когнітивної автономії в умовах кризи сенсів, інформаційної перенасиченості та моральної дезорієнтації. Стверджується, що критичне мислення не можна зводити до технічної навички або логічного алгоритму. Натомість воно розглядається як глибоко етичний та афективно чутливий процес когнітивного самоздійснення, який активується в середовищі психологічної безпеки, довіри та епістемологічної відкритості.

Культура гідності в цьому контексті постає не як етична декларація, а як структурна умова ментальної орієнтації у складному світі. Вона слугує сприятливим середовищем, у якому розгортається конфігурація внутрішньої автономії – здатності особистості мислити, рефлексувати та приймати рішення у морально неоднозначному соціальному полі. В статті продемонстровано, що саме критичне мислення виконує роль когнітивної картографії – ментального інструменту навігації у просторі турбулентної дійсності, де співбуття, сенс і відповідальність вимагають нової мисленнєвої парадигми.

Методологічно дослідження ґрунтується на синтезі когнітивної науки, нейроетики, філософії свідомості, поведінкової економіки та гуманістичної педагогіки. Аналізується сучасна наукова література, що критикує алгоритмізацію освіти, девальвацію діалогу та інструменталізацію навчання, зокрема праці Г. Біста, Дж. Брідла, Е. Фіппс, T. Метцингера, Дж. Вервеке. Особлива увага приділяється онтологічному виміру освіти, яка трактується як простір морального становлення та смислотворення.

В статті запропонована модель діалогічної автономії, що ґрунтується на принципах гідності, когнітивної відкритості, афективної стійкості та інтерпретативної етики. Поняття, що використовуються, – екологія мислення, епістемологічна резильєнтність – відкривають нові горизонти для рефлексії над гуманітарною трансформацією освіти в умовах кризової та посткризової епох.

Стаття апелює до необхідності формування нової парадигми педагогічної дії, здатної відновити людську автономію як етичний і когнітивний ресурс майбутнього.