ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗАКЛАДІВ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХІ СТОЛІТТЯ

Анотація

У статті представлено аналіз еволюції та специфіки функціонування закладів соціально-культурної сфери України, охоплюючи період від другої половини ХХ століття до першої половини ХХІ століття. Автор обґрунтовує актуальність дослідження необхідністю глибокого осмислення історичного досвіду для формування сучасної культурної політики, виявлення конструктивних та деструктивних моделей управління культурними процесами в умовах кардинальних суспільних змін – від радянської ідеологічної системи, через перебудову, до незалежності, ринкових реформ та глобалізації.

Розглядаючи радянський період, автор підкреслює дуалістичну природу діяльності культурних установ, що поєднувала культурно-просвітницьку місію з жорстким ідеологічним контролем КПРС та державних органів. Детально характеризується розгалужена, централізовано керована мережа закладів (будинки культури, клуби, бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри, парки, позашкільні заклади), їх типологія та спрямованість на пропаганду комуністичних ідеалів. Відзначаються основні напрями роботи, такі як культурно-просвітницька діяльність, організація дозвілля, розвиток народної творчості, а також короткотривале послаблення тиску в період «відлиги» та подальша формалізація в епоху «застою», при недостатньому кадровому та матеріально-технічному забезпеченні, особливо у сільській місцевості.

Період перебудови та здобуття незалежності характеризується деідеологізацією, пошуком національної ідентичності, перетворенням закладів культури на осередки національного відродження. Однак, ці процеси супроводжувалися глибокою економічною кризою, що призвела до різкого скорочення фінансування, деградації матеріальної бази, відтоку кадрів та змусила установи шукати шляхи адаптації до ринкових умов, зокрема через комерціалізацію та пошук позабюджетних джерел. Формувалася нова нормативно-правова база, хоча її ефективність часто нівелювалася браком фінансового забезпечення.

На початку ХХІ століття, попри обмежені ресурси, спостерігається прагнення до стабілізації та інноваційного розвитку: впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, дигіталізація фондів, створення веб-сайтів, віртуальних музеїв, інтерактивних експозицій, розвиток фестивального руху, майстер-класів та культурного туризму. Відбувається диверсифікація інституційного ландшафту з появою недержавного сектору та поглибленням спеціалізації закладів.

Водночас, автор акцентує на збереженні системних проблем: нерівномірність регіонального розвитку інфраструктури, застаріла матеріально-технічна база, кадрове забезпечення, а також виклики глобалізації, що актуалізують потребу в ефективній державній політиці для збереження та примноження національного культурного надбання.